«Не весело на світі жить,
Коли нема кого любить».
Т. Шевченко
Багатьох шанувальників творчості Т.Г. Шевченка, напевно, цікавлять інтимні сторони його життя: ставлення до жінок взагалі, кохання, а також спроби одружитися.
Серед жінок, які зустрічалися на життєвому шляху поета, що викликали його щире захоплення, була й Ганна Закревська. Хоч Тарас Шевченко найменше пов’язував можливість особистого щастя з нею (вона була дружиною П. Закревського), проте, можливо, на думку дослідників життя і творчості поета, це було найглибшим і найтривалішим його захопленням.
Познайомившись у Мосівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Драбівського району Черкаської області), поет потім зустрічався з нею у Березовій Рудці, куди їздив до братів Закревських під час першої та другої своїх подорожей в Україну.
Найколоритнішою постаттю з усіх братів, людина, з якою познайомився Тарас Шевченко у згадуваній вище Мосівці й потім потоваришував, був Віктор Олексійович Закревський. Сам він був організатором й «старшиною» «товариства мочемордія», яке, за словами І. Франка, сприймалося як елементарна, часто цинічні реакція «проти усієї тієї фальші шляхетсько-панського життя, що вироблялася віками, та особливо при кінці XVIII і на початку ХІХ ст. дійшла до найвищого ступеня…»
Варті уваги і такі важливі, на мою думку, подробиці, які повідомляє Петро Жур (один із дослідників життя і творчості поета) про В. Закревського. Він, зокрема, звертає увагу на спогади Г.П. Галагана, які той наводить у своєму щоденнику 21 вересня 1840 року: «Коли Закревський почув, як я читаю по-малоросійськи («Кобзаря»), почав од радості мене обнімати». І далі повідомляє: «Віктор усе життя прожив у цивільному шлюбі з простою селянкою. Сам він очолював той невеликий гурток («товариство мочемордія») молодих вільнодумців, з якими зблизився Шевченко в першу свою поїздку на Україну».
«В гостинному домі Закревських, - згадує також О.С. Афанасьєв-Чужбинський, - Шевченко був своїм. Взимку ми з’їхалися у Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. Іноді з’їжджалися до Віктора Олексійовича деякі поклонники Бахура, і відбувалися славнозвісні свята. Але Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля поклонників Бахура не в змозі були відняти його в нас, і кінчалося тим, що Віктор Олексійович з товаришами приходив з флігеля і ми всі разом просиджували далеко за північ».
Старший брат Віктора Закревського, Платон, значно відрізнявся від нього, і за своїм характером був завзятим кріпосником. Відставний полковник після бурхливої і далекої від бездоганності казенної служби завзято господарював у своєму великому маєтку. «Можна повірити, - зазначає П. Жур, - свідченням старих селян, записаним Маріеттою Шагінян про те, що «Платон Олексійович «не бридився» особисто шмагати селян на конюшні».
Портрет П.О. Закревського, котрий Шевченко намалював у грудні 1843 року, дає наочне уявлення про паскудний характер цього вгодованого тупоокого мужчини з ріденькими вусиками над губами.
1839 року від одружився з Ганною Іванівною Заславською – 17-річною дочкою померлого поміщика села Марківки, полкового сотника, вихідця зі старовинної козацької родини. Жених був удвічі старший за наречену. До приїзду Шевченка у подружжя Закревських було вже двоє дітей – чотирирічний Гнат і дворічна Ольга. За свідченнями М.А. Маркевича, Ганна Іванівна була чарівна.
Як стверджують інші її сучасники, Ганна мала величезний успіх у колі численних гостей і прихильників. Щиро захоплювався нею і Тарас Шевченко, який тоді ж любовно писав її портрет.
З портрета на нас дивиться великими темно-голубими очима справді «Ганна вродлива», як називав її поет в одному зі своїх листів. Мабуть, глибоко в серце поета проник пильний погляд великих темно-голубих очей, якщо про той погляд і ті очі Шевченко проніс згадку ледве чи не через все життя.
Саме Ганні Закревській в 1848 році на засланні присвятив поет одну з найніжніших своїх поезій – «Г. З.», в якій із щирим захопленням звертався до Закревської:
«Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі…»
Спочатку вірш «Немає гірше, як в неволі про волю згадувать» було переписано в «Малу книжку» без назви. При переписуванні в «Більшу книжку» Шевченко дав йому назву «Г. З.», тобто «Ганні Закревській».
На далекому Косаралі в хвилини душевної самотності, подумки розмовляючи з коханою жінкою, він висловив довірливо інтимні слова вдячної пам’яті, захоплення і щирого жалю, - бо ж «немає гірше, як в неволі про волю згадувать», і про тих найдорожчих, які залишилися так далеко.
… А ти, доле!
А ти, мій…
Моє свято чорнобриве.
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними-голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Так, це Ганна Закревська… Очі «аж чорнії-голубії» дивляться на нас із портрета, написаного Шевченком у 1843 році.
Скільки лагідної покірності, приреченості невмолимій долі і щирого бажання душевного спокою коханій звучать в останніх рядках поетового вірша:
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
Здається, для жодної з жінок, що зустрічалися на життєвому шляху Шевченка, поет не знаходив таких зворушливо сердечних, ніжно-пестливих і цнотливих слів, як для «Ганни-вродливої» - його недосяжної мрії і водночас такої прозаїчно-буденної дружини духовно обмеженого кріпосника…
Афанасьєв-Чужбинський писав, напевно, саме про це захоплення Шевченка: «Захопився було на короткий час він однією відомою красунею, котра крутила голови всім, хто потрапляв у зачароване коло її. Захоплення було сильне. Шевченко не на жарт замислювався, малював її голівку і декілька разів писав вірші.
Я завжди був радий, коли хто-небудь йому подобався: благородна натура цим ставала ще худож-нішою, і він працював тоді з більшим запалом».
Можливо, «відома красуня» Афанасьєва-Чужбинського і є тією самою Ганною Закревською. У далекій неволі, згадуючи про неї, поет, пишучи про своє потаємне почуття до цієї жінки, не випустив і ту обставину, що Ганна Закревська своєю вродою чарувала не тільки його одного. З цього приводу Афанасьєв-Чужбинський зазначає у своїх спогадах: «Запросила вона якось його (Шевченка) вранці – прочитати їй одну поему й сказала, що бажала б сама насолодитися читанням.
Тарас Григорович виконав її бажання. Йшов він до неї з якимось трепетом. Але яка ж чекала на нього картина. У затишній вітальні красуня сиділа на канапі в оточенні студента, гусара й товстелезного генерала – трьох завзятих своїх залицяльників, і майстерно маневрувала по-своєму, одурюючи всіх трьох, потішаючи їх по черзі надією та вкидаючи в розпач. Поет зніяковів, і як чарівна господиня не атакувала його люб’язністю – він пішов з твердим наміром ніколи не відвідувати красуні і додержав свого слова…»
І далі Афанасьєв-Чужбинський наводить текст вірша, написаного з приводу вище описаних подій:
Не журюсь я, а не спиться
Часом до півночі.
Усе світять ті блискучі
Твої чорні очі.
Мов говорять тихесенько:
«Хоч, небоже, раю?
Він у мене тут у серці».
А серця немає,
Й не було його ніколи,
Тільки шматок м’яса…
Нащо ж хороше і пишно
Так ти розцвілася?
Не журюся, а не спиться
Часом і до світа,
Усе думка побиває,
Як би так прожити.
Щоб ніколи такі очі
Серця не вразили.
З ім’ям Ганни Закревської пов’язано також поезію «Якби зострілися ми знову», написану у другій половині 1848 року, у якій є натяк на те, що
… не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Зазначені вище твори належать до кращих зразків нечисленної інтимної лірики Шевченка.
Анатолій Риженко
Джерело: «В двух словах»,
№10 від 6 березня 2008 року