Українські міста в Інтернеті
www.cityukraine.info
2016-05-11 14:59 | Хмільник
Хмільник: Про Другу світову війну читаємо на сторінках архівних документів

Суботній день, червень, 1941 рік. Найчарівніша пора на Україні,  коли все буяє у красі: квітнуть сади і луки, з поля чути п’янкий аромат скошеної трави. І раптом…війна. Ворожі бомби і снаряди  посипалися  на мирну землю. Україна стала ареною жорстоких смертельних боїв: 57 дивізій, 1500 літаків, 1200 танків були направлені на неї.

Фашисти хотіли зруйнувати все, що було створено розумом та працею людей. Частину українців  знищити, а іншу -  перетворити на рабів. Для цього влаштовувалися десятки тюрем, таборів для військовополонених, у яких жорстоко і бездушно знущалися над нашими людьми. Фашизм приніс із собою звірства, розруху, голод, сльози, смерть.

Пам’ятає і наш Хмільник  лихоліття Другої світової війни 1941-1945 років. Хмільничани, як і вся країна, піднялися в єдиному пориві на  боротьбу з ворогом. Вони відправили в діючу армію близько 3-х тисяч синів і дочок.

У середині липня 1941 року фронт підійшов впритул до Хмільника. А 16 липня німці захопили місто. 990 днів і ночей перебувало  наше місто в окупації.

Жорстокому, небаченому геноциду піддавалося в окупованому місті єврейське населення. Для них діяло фашистське гетто і концтабір (розміщувався у єврейській школі). Лише за дві криваві п’ятниці  (9 та 16 січня 1942 року) каральні загони німців за участю поліцаїв розстріляли більше 8 тисяч беззахисних мешканців міста. За підрахунками дослідників всього у Хмільнику розстріляно 11 750 євреїв. Перш ніж вчинити розправу над ними, німецькі кати цілий день демонстрували жителям міста жахливі методи насильства: водили їх по місту, били прикладами, заставляли танцювати і співати, відрізали бороди у старих  людей, а молодих заставляли їсти їх волосся. Після чого усіх відправили на подвір’я колишньої райспоживспілки, де примусили євреїв босими танцювати по побитому склу та на спеціально заготовлених дошках із набитими цвяхами. А під вечір вимучених вкрай людей повели за місто на страту.

Це не смерть на війні зі зброєю в руках. Це вбивство душі і тіла єврейського народу. Це знищення народу, який століттями жив у сусідстві з українцями, разом із ними працював, поділяючи все на спільній землі.

Документи свідчать, що згідно з актом комісії з розслідування злочинної діяльності німецько-фашистських окупантів на території Хмільницького району  № 61 від 17.11.1944 року знищено 12268 громадян, в тому числі 11750 євреїв, відправлено в німецьке рабство 4869 чоловік.

Про події тих днів наша районна газета «Прапор  Перемоги» № 36 від 14.09.1944 року писала:

«У цей день загинуло 5800 мешканців Хмільника. Деяких убивали на вулицях, інших живими прив’язували мотузками до хвостів коней і волочили по місту, а більшість – повели в ліс до підготовлених ям. Там, на тріскучім морозі, роздягнених до гола людей розстрілювали. Щоб наситити свій кровожерливий смак, розстрілювали дітей на очах у батьків, а батьків – на очах у дітей. Картина була настільки жахлива, що вагітні жінки народжували немовлят біля ями. І тут же з новонародженими їх розстрілювали».


Безпосередніми винуватцями цих злочинів у Хмільнику  були літинський та хмільницький гебітскомісари Вольнамер і Віцерман, начальник жандармерії Янке, начальник поліції Тарнавський, німкені-перекладачі  Ельза і Зайдлер, а також житомирський кат, генерал- комісар Кох.

18 червня 2002 року в Хмільнику на місці цих поховань  відкрили меморіальний комплекс жертв нацизму.

Ніяке насильство та жахіття не могли зламати волелюбного духу наших людей.

Спогади Кондратюка Петра Павловича, мешканця Хмільницького району, який пережив важкий шлях каторжних робіт у Німеччині є тому підтвердженням.

«Нас у таборі було близько 5 тисяч. На загальному фоні каторжників українці вирізнялися: якщо французи і бельгійці були добре одягнені, мали форму, то ми носили спецодяг і металеву табличку на шиї з номерним знаком. Гітлерівці хотіли зробити нас  рабами. Не маючи змоги надламати нас морально, вони хотіли знищити остарбайтерів фізично. Перших півтора року нас не водили у лазню. Звичайно, завелися воші, кусали клопи. Ми роздирали тіло до крові. На ногах у нас були дерев’яні  кайдани, які ми іноді знімали і били ними в сорочках воші. Після цього одяг ставав червоного кольору від крові. Багато людей не дожили до того часу, коли нас повели до «жарілки»,  де ми змогли «вижарити» одяг і, врешті-решт, помитися.


Жили в бараках на 6 кімнат, в кімнаті було 24 чоловіки. Барак, оточений колючим дротом, зачиняли вночі на штабу і замок. Працювали по 16-18 годин. Харчувалися погано: борщ, у якому крім капусти майже нічого не було, хліб – з домішками тирси. Інколи вдавалося роздобути кілька картоплин, які ділили на всіх маленькими кружальцями та  потайки пекли на «буржуйці». Було настільки важко, що багато людей закінчували  життя самогубством. Однак, ми, як могли, чинили опір фашистам: щоб не працювати біля верстаків, чоловіки відрізали один одному гострим лезом або ножем пучки на пальцях рук. Жінки розтирали надрібно  листя тютюну і засипали ним очі, які потім червоніли, припухали, сльозили. Це заважало їм виготовляти дрібні деталі до літаків. Начальник табору Кофф дуже жорстоко поводився з тими, хто потрапляв до шпиталю, тому що добре розумів наші дії.»

Пройде небагато часу  і   не залишиться живих свідків того страшного лихоліття. Але у наших серцях житиме пам’ять про їхні подвиги, про ту жорстоку і бездушну війну, яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо і горе на нашу  землю. І від нас усіх залежить, щоб це залишилося у пам’яті наступних поколінь. Бо без пам’яті немає майбутнього.

Ми не повинні забувати ту  війну, щоб не допустити іншої.


На жаль,  і сьогодні цвітуть маки на грудях наших героїв,  що захищають наші східні кордони.

Троє земляків-хмільничан відійшли у вічність, даруючи життя нам із вами.

Світла пам'ять про Сергія Муравського, Віктора Сівоху, Сергія Лукашенка закарбується в історії хмільницького краю назавжди.

Наш обов’язок сьогодні -
 вшанувати пам'ять про тих, хто загинув у Другій світовій війні, наших героїв, що загинули в зоні АТО, борців за Незалежність України, Героїв Небесної сотні,  згадати героїв-хмільничан,  які віддали свої життя за можливість жити  нам із вами.


Руслана Поліщученко, начальник архівного відділу міської ради                      

© Інститут Трансформації Суспільства 2007-2019
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на цей сайт є обов'язковим. Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.Наша адреса: Україна, 01034, м. Київ-34, а/с 297, тел./факс: (044) 235-98-28, 235-80-23. e-mail: editor@osp.com.ua