Миргород: Штрихи до портрета Опанаса Георгійовича Сластьона

Людину визначають не лише її слова та вчинки, а й коло її спілкування. Недаремно говорять: "Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти". 

Миргородські обрії спілкування Опанаса Георгійовича Сластьона нам добре відомі. Але він був людиною не лише миргородського масштабу, його коло знайомств розходилось набагато ширше. І про це ширше коло ми знаємо значно менше. 

Формуватися воно почало ще в роки навчання Опанаса Георгійовича в Петербурзькій Академії мистецтв. До нього належали відомі художники, музиканти, літератори, науковці, громадські діячі. Серед них визначальне місце посідала фігура українського композитора, музичного фольклориста, педагога Миколи Віталійовича Лисенка. Звівши одного разу, доля пов'язала їх назавжди. Можна навіть стверджувати, що саме М.В.Лисенко став для О.Г.Сластьона тією людиною, яка ввела його у світ свідомого українства і запалила у ньому назавжди вогник любові до всього рідного, близького. 

Про стосунки О.Г.Сластьона та М.В.Лисенка ми дізнаємося з різних джерел. Одним із найбільш повних є спогади Опанаса Георгійовича про Миколу Віталійовича, написані у 1927 році з нагоди 85-ліття з дня народження та 15-річчя від дня смерті українського композитора. Ці спогади вперше були надруковані лише у 1968 році і побачили друге доповнене перевидання у 2003 році. Взагалі ж побіжні згадки про стосунки О.Г.Сластьона та М.В.Лисенка можна знайти у дуже багатьох книгах про відомого українського композитора. 

Спочатку знайомство Сластьона з Лисенком було заочним і відбувалося через менш сором'язливих товаришів майбутнього художника. Адже, коли Опанас Георгійович навчався у Петербурзькій академії мистецтв, він був ще нікому невідомим студентом. Микола ж Віталійович, навпаки, у 1874 році був уже знаним у музичних колах композитором та педагогом, приїхав до Петербурга студіювати оркестрування у Римського-Корсакова. Опанас Георгійович уже тоді почав захоплюватися етнографією, належав до кола свідомого українського студентства Петербурзької Академії мистецтв. Але цій невеличкій групі студентів не вистачало проводиря, людини, яка б спрямувала їхні пошуки, їхню діяльність у потрібне річище. І тут вчасно нагодився Микола Віталійович. 

Зближення Сластьона з Лисенком відбувалося поступово. Коли випала така нагода, Опанас Георгійович записався до хору, який сформував Микола Віталійович для організації слов'янських концертів у Петербурзі. З першої ж безпосередньої зустрічі М.В.Лисенко справив на О.Г.Сластьона незабутнє враження. Він допомагав Опанасу Георгійовичу порадами, давав читати різну літературу. Ці перші стосунки були схожі на відносини старшого і меншого товариша. 

Невдовзі Микола Віталійович залишив Петербург і повернувся до Києва. Але зерно, яке він посіяв у душі Опанаса Георгійовича, почало стрімко проростати. Художник мужнів, розвивався його талант, досвід, разом із цим приходило визнання, поступово стиралась сором'язливість, хоча повністю її Опанас Георгійович не позбувся до кінця свого життя. У 1898 році у Петербурзі утворився клуб українських художників, головою якого обрали О.Г.Сластьона. 

Часто Опанаса Георгійовича запрошували виступити в якості виконавця кобзарських дум перед різними аудиторіями. Одного разу Сластьон виступав на прохання художника І.Ю.Рєпіна перед його учнями. Як зауважувала у своїх спогадах відома українська письменниця, громадська діячка Олена Пчілка: "…мабуть нелегко знайти такого чудового виконавця українських дум, як "пан" Сластьон, відомий артист-мальовник і разом знавець кобзарських пісень, кобзарського співу, він умів одбивати в своєму виконанні високу мистецьку вартість тих козацьких пісень". 

Отже, життя йшло своєю чергою… Із часом Опанас Георгійович переїхав до Миргорода. Але підтримував стосунки зі старими друзями, чи то листуванням, чи наїздами до Києва, де траплялося зустрічатися і з Миколою Віталійовичем. Під час цих зустрічей Опанас Георгійович часто виконував думи для гостей, які збиралися у М.В.Лисенка, і як згадував Опанас Георгійович: "… ті зустрічі були випадкові і, крім приємних спогадів, особливо нічого не вели за собою". 

Друга визначальна зустріч О.Г.Сластьона з М.В.Лисенком відбулася у 1902 році, коли створений Миколою Віталійовичем український хор, об'їжджаючи провінційні містечка України з концертами, завітав до Миргорода. Це стало можливим завдяки прокладенню у нашому місті залізниці, яка сполучила Київ із Полтавою. Як написав у своїх спогадах О.Г.Сластьон: "Приїзд сюди якогось відомого хору або хоч поганенької трупи був на ті часи випадком незвичайним, що зразу сколихнув усю округу". 

Крім того Микола Віталійович якоюсь мірою вважався у Миргороді "за свого", так як у Трудолюбі жив його родич А.Д.Старицький. Останній заохотив усіх знайомих панів відвідати концерт українського хору. Тож "обиватель валом повалив слухати ніколи ще до того не чувані у Миргороді концерти". Зі спогадів О.Г.Сластьона ми дізнаємося, що виступ хору проходив у великій скляній залі Миргородської художньо-промислової школи. Проживала артистична трупа у так званій школі Данилевського, пізніше - торгово-промисловій школі. Харчуватися хористам допомагав "увесь мир". 

На другий день після концерту, 23 червня, за допомогою "трьох докторів" (І.А.Гиренка, О.І.Ксьонзенка та І.І.Рубцова) було влаштовано величезну "польову кашу" для всіх бажаючих. Місцем її проведення стала мальовнича семидесятинна левада Васильківщина, яку люб'язно надав для такої благородної справи її власник - миргородський землевласник і урядовець Г.О.Ярошенко. В результаті зорганізувалось ціле народне гуляння. 

Увечері того ж дня Микола Віталійович Лисенко разом із друзями зібралися у Опанаса Георгійовича Сластьона, де несподівано відбувся імпровізований концерт, який тривав до глибокої ночі.
Повертаючись зі свого турне по Україні, Микола Віталійович знову заїхав у Миргород 14-го липня і дав ще один концерт у тій самій скляній залі Миргородської художньо-промислової школи. Людей знову зібралася сила-силенна. Цього разу на другий день після концерту хор М.В.Лисенка відспівав обідню у Воскресінській церкві при величезному скопиченні людей. 

О.Г.Сластьон згадував, що кожного разу, буваючи у Києві, він мав звичку відвідувати М.В.Лисенка та Є.Х.Чикаленка (відомого мецената). Під час одного з таких візитів у компанії виникла ідея якось літньої пори зібратися у Миргороді, щоб записати кобзарські думи у виконанні О.Г.Сластьона.
Така зустріч відбулася у червні 1903 року. Микола Віталійович Лисенко, Євген Харлампійович Чикаленко та Опанас Георгійович Сластьон привіталися, розцілувалися і відразу ж подалися до письменника Володимира Івановича Самійленка, що саме служив у Миргороді земським секретарем і жив неподалік від Сластьона. Розмовляли, згадували…

У наступні кілька днів йшла копітка праця по записуванню на ноти козацьких дум, які майстерно виконував О.Г.Сластьон. Результатом цих зустрічей став ліричний вірш, який написав Опанас Георгійович із присвятою М.В.Лисенку: 

Ось чую бренькіт струн рідної бандури
І плач невольників, що сховані за мури,
У в'язниці турецькій наші бранці плачуть,
Що світу ясного давно вже не бачуть.
І тужать, сердешні, від горя та муки,
До неба здіймають заковані руки. 

Незабутнє враження справили на Опанаса Георгійовича ці візити. Та й неабиякий вплив вони мали на миргородське життя. Сприяли культурному розвитку миргородців, а інколи навіть допомагали народитися новим талантам, як це сталося з Михайлом Венедиктовичем Микишею. Одного разу почувши у Миргороді спів українського хору М.В.Лисенка, хлопець загорівся бажанням стати співаком і досяг своєї мети - став відомим українським артистом. 

У 1903 році громадськість України готувалася широко святкувати 35-річний ювілей творчості Миколи Віталійовича Лисенка та збирала кошти для подарунка. Опанас Георгійович зробив свій значний внесок у загальну суму - переслав 25 рублів 68 копійок. Завдяки зібраним коштам у 1904 році Микола Віталійович відкрив власну музично-драматичну школу, яка згодом почала носити його ім'я.
Ось такі теплі і щирі стосунки поєднували двох українських діячів - Опанаса Георгійовича Сластьона та Миколу Віталійовича Лисенка. 

ФОТО 1. - О.Г.Сластьон
ФОТО 2. - М.В.Лисенко


Т.Г.Фесенко, 
старший науковий співробітник Миргородського краєзнавчого музею