А він міцним виявився, втрачав свідомість, за мить піднімався і йшов у кімнату, де господарювали молодики, на захист своєї оселі і нехитрого майна, на яке не позаздрила б жодна нормальна людина
Останнім часом почастішали напади на старих самотніх людей. Грабіжники проникають у помешкання беззахисних людей похилого віку, аби заволодіти їх майном, заощадженнями, які старенькі складають про “чорний день”. Чим керувалися ті чоловіки, які забивали прилучанина до смерті за сало, вермішель і пачку чаю? Адже, чим “багата” їх жертва, їм було відомо, бо знали діда Дмитра не один день.
Дмитро Іванович Шаповал проживав у приватному будинку №5 по вулиці Гайдара. Він був людиною віруючою, мав в оселі книги на релігійну тематику, пенсію для життя, а в душі – милосердя до тих, кого, на його думку, обділила доля найнеобхіднішим. Мешканці вулиці не дуже цікавились дідовим життям, яке декому здавалося, може, й дивним, але всі знали, що Шаповал нікому не завдає шкоди – ні словом, ні ділом. Навпаки, сусіди знали його як доброзичливого, спокійного, він не зловживав спиртним, незважаючи на солідний вік (78 літ минуло) – захоплювався спортом.
Особливо Дмитро Іванович жалів тих, у кого немає житла, часто пускав в оселю кварти¬рантів, не думав, що вони можуть його скривдити, бо хіба ж це по-божому? Не слухав дід Дмитро синових заперечень з цього приводу, не дослухався до порад дорослих внуків. Тому й спілкувався з рідними рідко. Колись він дав пристановище сорокарічному Василю Немешу, уродженцю Закарпатської області, чоловіку без постійного місця проживання. Останній обіцяв допомагати дрова рубати тощо. Але господар витерпів ледаря недовго, дав перезимувати і попросив з помешкання.
Та такі, як Василь, не пропадуть. Невдовзі вселився у сім’ю Наталії та Анатолія Горбачів, де є двоє неповнолітніх дітей. До їх сина часто приходив товариш Максим, якого раніше вже судили з іспитовим строком за грабіж. От його Василь Немеш (який хлопцю в батьки годиться – прим.авт.) і вирішив “узяти на діло”, обіцяв дати “на цигарки” і захоплююче розповів, що ввечері потрібно сходити по гроші до одного діда, у якого він колись жив, неодноразово брав гроші і нічого за це не було.
– Постукаєш у двері і запитаєш, чи не здається квартира, бо він мене впізнає і не відкриє, – давав настанови старший.
26 січня нинішнього року Василь Немеш і Максим Шматенко близько дев’ятнадцятої вийшли з будинку Горбачів і попрямували на вулицю Гайдара.
– Кімнату здаю, але ти в таких умовах не житимеш, – відповів старий вісімнадцятиріч¬ному юнакові.
– Ну, тоді покажіть, де у вас туалет, – не вгавав хлопець, щоб звільнити двері для проник¬нення в будинок старшого злодія, який ховався у сутінках.
Василь Немеш збив старого з ніг, ударивши металевим прутом, а потім били разом і кула¬ками, і ногами (з матеріалів слідства).
– Дивись, щоб він не вставав, а я у кімнаті пошукаю, – наказував старший злодій.
Та коли старий піднімався і йшов назустріч грабіжникам, намагаючись захистити своє майно, ті знову ударами лишали його свідомості.
– Хватить бити діда, – не витримав Максим.
Грошей спритники так і не знайшли, хоч дід Дмитро тиждень тому і отримав пенсію. Склавши вкрадене: півкілограма сала, п’ятдесятиграмову баночку кави “Галка”, пачку чаю “Ліптон”, пачку вермішелі, пляшку олії і... упаковку сірників, покинули помешкання. А довірливий дід з численними гематомами, забоєм головного мозку тяжкого ступеня (з матеріалів медекспертизи) залишився лежати у коридорі власного будинку. Та нелюдів стан немічного зовсім не цікавив.
– Грошей немає, то хоч олія буде, – підбадьорював хлопця Василь Немеш по дорозі до Наталії Горбач. І хоч їй вони й не зізнались, звідки здобич («...щоб Наташа не подумала, що я якийсь хуліган», – зі свідчень В.Немеша), все ж зразу всі разом заходилися жарити сало з грінками.
Вранці непритомного лежачого на підлозі діда знайшла прилучанка Марія, яка була вхожою у помешкання старого і допомагала по господарству. Викликала правоохоронців та “швидку”, повідомила і сину Євгену.
Через декілька днів у дідову осиротілу оселю знову навідався Максим, вже з двома непов¬нолітніми друзями, яким розповів про походеньки з Немешем і що у діда Дмитра ще можна викрасти цінні старовинні книги. Підійшовши під дідові вікна, Максим здивувався, чо¬му це не горить світло. Вийнявши вікно і пересвідчившись, що старого немає, вони знай¬шли чотири книги і, поділившись ними, порозходились по домівках.
– Ту, що дісталась мені, я викинув на Колгоспній, визначивши під вуличним ліхтарем, що вона не “представляє” ніякої цінності, – скаже пізніше Максим...
Через місяць у лікарні Дмитро Іванович Шаповал помер.
Суд засудив Василя Немеша, 1968 року народження, та Максима Шматенка, 1991 року на¬родження, на десять років позбавлення волі з конфіскацією майна. На користь держави з них стягнено 3081 гривню на відшкодування лікування потерпілого.
Апеляцію засуджених залишено без задоволення.
Редакція дякує заступнику голови міськрайонного суду В.М.Гумену за допомогу у підготовці матеріалу.
Лідія ОПАНАСЕНКО,
Газета «Прилуччина»,
№70, 2 жовтня 2009 року
Алушта
[версія для друку]
[обговорити на форумі]
