На сонячному боці вулиці

Наша газета вже писала про трагедію, що сталася в Обичеві на початку квітня цього року – дружина, будучи напідпитку, зарізала свого чоловіка кухонним ножем... Двоє діток залишилися сиротами. 

Інколи професія журналіста вимагає забути про делікатність, вимагає торкатися найболючішого, про що люди хотіли б забути... Не хотілося б і нам ворушити старого, але є в цій історії ще одна сторінка – подальша доля Максима та Каті Голубів. “Що з дітьми, мати яких у в`язниці, а батько – на кладовищі? Чи не віддали їх до інтернату? Може, вони голодують, може, немає про них кому потурбуватися?..” – цікавляться наші читачі. 

У сільській раді нас заспокоїли – з дітками все нормально, світ не без добрих людей. Турбується про них родина Кильпів: Світлана (молодша сестра винуватиці трагедії) та її чоловік Сергій (він, до того ж, доводиться ще й хрещеним батьком Максиму) оформили опіку. 

– У нас своїх двійко дітей – Володя, якому 14 років, і донечка Діана. Ми порадилися з чо¬ловіком і 
вирішили: там, де двоє дітей, ще двоє не завадять. Тим більше – рідна кров... – ділиться Світлана. – Сергій відповідальність за Максима відчуває, бо під хрестом стояв, батько хрещений... За Божим законом хлопцем опікуватись потрібно все життя, чоловік, коли погоджувався хрестити, добре це розумів... 

Діти десь вже з літа почали жити в оселі рідної тьоті. Максим, правда, інколи ночує в рід¬ному домі, який все одно називається батьківським, – там зараз живуть дідусь з бабусею, які часто хворіють, особливо, після загибелі свого сина... Він допомагає їм по господарству, город садив та вибирав, пофарбував все... Та й ближче йому звідтіля до Малоді¬виць¬кої школи (оселя тьоті далеко від центру, на околиці розложистого села) – він щодня їздить туди велосипедом. Після закінчення 11 класу планує вступити до Ніжинського педуніверситету. 

Катюша навчається у восьмому класі. Маленька білесенька Діаночка дуже сумує за сест¬ричкою, коли вона в школі, і з нетерпінням чекає її повернення біля хвіртки... Влітку Катя їздила у Скадовськ – відпочити і полікуватися біля моря. Путівку їй надав відділ у справах сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації по лінії обласного управління. До школи їх одягали, готували вже тьотя з чоловіком... 

– Що ж, тепер весь час разом по житті будемо йти – і в солдати виряджати, і навчати, і весілля гуляти... 

– говорить Світлана. 

В оселі охайно, зручно... В коридорі смачно пахне домашнім сиром, сметаною, сироваткою... Чоловік Світлани працює у “Нафкомі”, а їй самій вистачає роботи вдома – родина утримує корову, є качки, свині, кури, город, одяг випрати, їжу потрібно приготувати – щоб супчик свіженький був, яєчня гаряченька... Дітки допомагають в усьому у вільний від навчання час. Живуть дружно, весело...Багатолюдно тепер за обіднім столом. Кімнати в домі невеликі, але ж племінникам знайшлися місця. І меблі не шикарні, і телевізор на всіх один, скромно, чистенько... Хоч не пишно, та затишно. 

Взагалі, родина Кильпів небагатослівна. Світлана та Сергій спокійно, без метушні, працюють, турбуються про дітей, і більш за все не хочуть, щоб навколо цього робили галасу – вважають, що вчинили так, як зробив би кожен на їх місці. 

Односельці гарно відгукуються про цю родину – господарі добрі, працьовиті, порядні. Сільський голова Сергій Вовченко спокійний за дітей, впевнений, в цьому домі їх ніхто не скривдить...
…Господиня з крихіткою проводжає нас до воріт... Раптом помічаю, скільки ж сонця на цій вулиці!.. 

Незбагненні, несповідимі шляхи, якими ми крокуємо по життю. У кожного з нас є вибір. Спочатку іде вчинок, потім настають його наслідки. Випробування долею – одне з най¬тяжчих. Кожен з живих учасників цієї трагічної історії несе свій важкий хрест. Вину¬вати¬ти вже пізно, вже даремно: сталося так, як сталося, є так, як є. Вихід один – захистити тих, хто цього потребує, не залишити наодинці з власним горем... 

Гарно, коли дитина знаходить втрачену родину, коли її чекають біля хвіртки, коли в оселі пахне сиром...
Гарно, коли непроста життєва історія має щасливий кінець. А світ... Світ не такий вже жор¬стокий, як інколи здається, треба просто стати на сонячний бік вулиці... 

Лілія Черненко
Газета «Прилуччина», 
№70, 2 жовтня 2009 року