Голгофа для Марії

Той вересневий день поставив на її долі чорне тавро. “Мужайся, твій хлопець потрапив під колеса... У лікарні... Виживе...”, - сумні для неї слова й до сьогодні зболено вистукують у пам’яті. І – на старечі очі набігають сльози... Марія часто плаче. За надією, якій не судилося здійснитися. Через синове безщастя. 

І ДЕНЬ, І НІЧ – ПІД МАМИНИМ КРИЛОМ 

...Обабіч хати розрісся розлогий трояндовий кущ – головна розрада її довголітньої печалі. Ото, бува, натомиться по господарству, присяде на колодку, та й милується квітами. Троянди – наче молодість, яка відцві-тається, не лишаючи й сліду. 

Нелегка вісімдесятилітня ноша прихилила бабу Марію до землі. Важче стало ходити і ділечко робити. Але мусить... Бо у селі живуть тільки так, з працею навпіл. А за роботою дні пролітають швидко, немов опадають трояндові пелюстки. 

- Все й посапувала, і картоплю покропила від колорадських жуків (стільки їх розвелося нині, що аж страшно. Не те, що раніше). Он біля сараю позамітала... І перу, і за гусенятками та курчатами доглядаю... Перу майже щодня. Є й пральна машина. Але ж я багато речей не збираю, то її майже не використовую. Три роки тому провела газ до оселі. Дуже голова болить. Лікарі кажуть, що тиск підвищується. Ото як схватить, то з ліжка не можу встати, - розказує бабця про своє життя-буття.
Сидимо з нею на дерев’яній колодці. Поруч – купа таких же непиляних колод (“То – про всяк випадок. А як я помру, так сестра продасть. Вона живе у Прилуках, мені допомагає”). Старенька розмовляє, а потім замислившись, примовкає на хвильку. І продовжує далі: 

– Як помру, то Колю, мабуть, здадуть до якогось інтернату... Як подивлюся на нього, то розпач бере. Кому ще він такий потрібен, як не мені, його матері... Уміє говорити, однак говорить не часто. Ото сидить собі – і все. Дам їсточки – поїсть. Виведу на вулицю – сяде на ганок... Купаю синочка з боєм: не дається. Руки кожного дня помиє, як я водички у тазок наллю. Коли наладнаю лезо для гоління, сам поголиться. Не любить, як до нього торкаюся. Похудав, бідолаха. Доки не погодую, їсти не попросить. І день може голодним просидіти... Добре, що має тиху вдачу, не буянить. 

Марія Андріївна Глущенко розповідає про свого сина, наче про маленьку дитину. А він у свої п’ятдесят років і є, мов дитина. Тож і потребує цілодобової маминої опіки. Він – інвалід І групи. Дитячі пустощі зрикошетили психіку. 

“КОЛИ ПОЧУЛА ПРО СИНА – У МЕНЕ ВІДНЯЛИСЯ НОГИ...” 

Коли Микола закінчував восьмий клас Заїздської школи, на сімейній раді було вирішено: хлопець продовжить освіту у Прилуках. Тож по завершенні літніх канікул Микола Глущенко став дев’ятикласником школи №2. Як і годиться, нових друзів одразу ж завів. Після уроків додому хлопці не поспішали. Любили проїхатися на транспорті. Причому, не в середині салону, а позаду, вчепившись за чуже авто: доки водій помітить юного “пасажира”, доки вийде, аби нам’яти йому вуха, то від пустуна залишиться тільки слід. 

Того дня все сталося по-інакшому. Глущенко поспішав додому, у Заїзд, аби встигнути переглянути кінофільм. У ті часи транспорту було набагато менше, а отже, підлітку довелося чекати. Коли на обрії з’явилася вантажівка, Коля, не роздумуючи, очепився за кузов. Та й помчав з вітерцем до рідного села, пригадуючи “пасажирську” практику, набуту у місті. 

Під’їхавши до Заїзда, вирі-шив зіскочити на ходу. Але не вийшло... 

– Він вдарився головою об асфальт, вибив зуби... “Швидка” його одразу ж доставила до лікарні. А мені та чоловікові про це лихо спо-вістили односельці. Я якраз була на фермі, корів доїла. чоловік сіяв на полі (він як почув, то помчав до сина). Того ж дня у мене відняло ноги. Перехвилювалася... Згодом знову почала ходити, – пригадує Марія Андріївна. 

Скільки днів і ночей вона провела поруч із недужим сином – не рахувала. Та хіба це важливо, коли здоров’я дитини в небезпеці? 

Коли Миколку виписали з лікарні, Марія поміняла роботу, стала працювати у ланці, згодом взялася доглядати телят на колгоспній фермі. Так було зручніше, бо з’явилося трохи більше часу для сина. Після пригоди Коля змінився. Став боязким. У хаті сам не міг перебувати: все йому щось мерещилося... Лікарі нарадили їхати за консультацією до своїх обласних колег. А вже ті присвоїли хлопцю І групу інвалідності. 

Миколка більше не вчився. Допомагав батькам по господарству, виконуючи їхні вказівки. 

ЩЕ ОДИН УДАР! 

Шістнадцять років тому Марія Глущенко поховала свого чоловіка. Той повісився, не витримавши випробувань долі. 

– Напередодні мені зробили складну операцію, видалили жовчний міхур. Я опинилася у реанімації, у тяжкому стані. Михайлові про це розказала наша родичка. Він, навєрно, переживав. Думав, що помру... Тому й повісився. Мо, якби дітей у нас не було, то й не журився б, а так дума: “Маруся помре, то куди я із сином-калікою?”... Знайшли Михайла у сараї. Сам – на колінах, а шия – у зашморгу, – витирає сльози баба Марія. 

Про трагедію їй повідомили тільки наступного дня. В екстренному режимі жінку виписали з лікарні, посадили на “Швидку”. І вже там лікар обережно розказав про нещастя. 

Смерть тата для Колі стала ще одним ударом. Після цього він замкнувся у собі. Відтоді майже не розмовляє, додаючи печалі бабі Марусі. 

Отак і живе героїня розповіді. Добре, що односельці підтримують, сільський голова не забуває і допомагає по господарству соціальна працівниця. 

Дивлячись на сина, старенька потерпає за його майбуття – те, яке буде без неї (люди, на жаль, не вічні!). В уяві жінки малюються різні картини, і від того їй хочеться прожити якомога довше. Щоб захистити своєю любов’ю від жорсткого світу. Така вона, мати Марія, що крізь вирву років несе свій хрест на свою маленьку Голгофу. 

Ольга Іванченко. Газета «Прилуччина», №42 від 19 червня 2009 року