Дорогу до двору Марії Іванівни Клязніки (що на Плискунівці) напевно, знає кожен другий прилучанин. Уже більше півстоліття проста жінка, якій за вік самій довелося сповна випити гірку чашу випробувань, славиться в окрузі даром цілительства.
Перейнятий від матері-знахарки талант поставив на ноги не одну людину. Не одна мати зі словами вдячності виходила з її двору, де силою молитви й доброго слова поверталися немовлятам спокій і здоров’я. А минулого тижня Марія Іванівна зустріла свій 100-літній ювілей.
За святковим столом зібралося чимало гостей: друзів, рідних, знайомих. Двері хати не зачинялися упродовж дня, бо вітальники один за одним з букетами квітів поспішали в оселю довгожительки.
З найщирішими словами привітання та побажанням здоров’я відвідав Марію Іванівну й міський голова Прилук Юрій Беркут. Справді, людей, які з вірою і правдою прожили сто років, не зраджуючи совісті, ми маємо шанувати і схилятися перед їхнім життєвим героїзмом.
Посивіла від часу і згорблена від тяжкої праці жінка нині мешкає разом зі старшою донькою Надією у простій українській хаті у мальовничому куточку Плискунівки. Із п’яти народжених дітей сьогодні залишилося лише троє. Пережила Марія Іванівна і двох чоловіків, Михайла та Петра, які рано пішли за межу вічності.
Семеро внуків, дев’ятеро правнуків і семеро праправнуків - таке багатство, надбане Марією Іванівною за довгих сто років життя.
Ще місяць тому (до інсульту) Марія Іванівна добре почувалася, навіть поралася по господарству, чистила картоплю та цибулю на суп, без сторонньої допомоги пересувалася по хаті та на подвір’ї. Сьогодні ж все це робити важче, але жінка і не думає здаватися, частенько забороняє своїм дітям допомагати їй, ще й погримує на них, коли не слухаються.
- Наша мама - боєць, - розповідає наймолодший син Василь. - Усе життя боролася з труднощами, тяжко працювала. Пережила революцію, два голодомори, дві Світові війни. Але зуміла підняти на ноги усіх нас, достойно виховати і нажити доброї слави. Рано (не виповнилося й шістнадцяти років) вийшла заміж за такого ж красивого, як і сама, хлопця Михайла, рано й пізнала гіркоту розлуки.
Ніколи й ніде не відпочивала, частенько й недоїдала, а трудилася й трудилася. Завжди в обійсті нас були корови і свині, і городу чимало. Ще працювала у колгоспі - порала свиней та доїла корів - не цуралася ніякої праці. І, напевно, у цьому й є секрет її довголіття.
- А ще мама у нас не вибаглива до їжі, - додає старша донька Надія. - М’яса майже не їсть, а полюбляє просту їжу, особливо деруни з картоплі. І зараз все просить цієї смакоти. Напевно, спомин про голодні 33-й та 46-й роки саме так відгукується у її пам’яті. Тоді вона, рятуючи нас від голодної смерті, пекла млинці з полови...
Марія Іванівна прислухається до кожного слова, поправляє розповідь дітей, коли ті щось сплутають або розкажуть не повністю. Відчувається, що жінка й донині має вплив на своїх сивочолих дітей, а ті слухаються її беззаперечно.
І так має бути завжди. Бо мати в усі віки й часи - найголовніша людина для кожного. Лише з нею затишно й тепло. Лише вона не зрадить і не скривдить.
РГ «В двух словах» №24 (690)
від 14 червня 2007 року