У святково-барвистому багатолюдді, що зібралося на освячення нового храму в Стрільниках, погляд виокремлює чоловічу постать. Ніби знайому. Але ж чи може таке бути – Народний лікар, родоначальник мануальної терапії Микола Андрійович Касьян?! Віриться й не віриться.
А коли урочисте богослужіння завершилось, підійшла ближче, аби пересвідчитися у своїх припущеннях. Так і є! Микола Андрійович охоче підтримує розмову.
Виявляється, із сім’єю Супруненків, яка опікувалась спорудженням церкви, Касьян дружить давно. Навіть діти встигли покуматися (син Ян хрестив старшу доньку Миколи Супруненка). Так що й на свято Касьяни прибули сімейним ескортом.
- Андріано, - гукає кобеляцький гість дружину, яка ховається від палючого сонця під розкішною березою, - а ну розкажи, скільки я сьогодні до ранку людей прийняв у селі.
Андріана Миколаївна підтверджує, що дві сотні, і душа моя заздрісно йокнула: які щасливчики. Їм же не треба було вирушати за 300 кілометрів до Кобеляк, коротати ночі у чергах, та й взагалі – хто б міг подумати, що гора прийде до Магомета!
Якщо в Кобеляках запитати в першого ліпшого, де вулиця Леніна, 17, то, можливо, й не всі знають. Якщо ж запитати, як знайти двір Касьяна, то покаже і старе, і мале. Ще б пак! Гордість міста, людина, яка щодня рятує сотні дорослих і дітей, людина, якій дякують за зцілення не тільки в Україні, Росії, Білорусії, а й у Чехії, США, Італії, Франції…
- Я побував у 43 державах світу, - каже задумливо Микола Андрійович, - але жити не зміг би ніде. Моя столиця – Кобеляки.
Його кликали працювати в Москву, Америку, Німеччину, Ізраїль, золоті гори обі-цяли, та він не проміняв на ці принади рідний край.
Через його руки пройшли відомі космонавти, льотчики, політики, артисти, співаки, телеведучі… На все життя подружився Касьян з Валентиною Шевченко (колишня голова Верховної Ради, яка через свою секретарку таємно від світил Феофанії викликала до себе Миколу Андрійовича, не в силах витримати нападів болю), Уповноваженою з прав людини Ніною Карпачовою, льотчиками-космонавтами Георгієм Гречко та Георгієм Береговим.
І ще сотнями відомих і знаменитих. Але ця дружба, слава й визнання не позначились на його характері. Він іде по життю легко і просто. Його серце відкрите для всіх і зла воно не тримає ні на кого, хоча зазнало неймовірних поневірянь.
Та чи варто ворушити минуле, повертати (хоч у спогадах) у той час, коли дорога була встелена терном? Микола Андрійович сам дає відповідь:
- Цього епізоду не викреслити з мого життя. Але кредо роду Касьянів – ніколи не відступати перед труднощами. До того ж, рід у нас міцний. Можливо тому, що всі були костоправами, робили добро й жили за законами совісті. Прадід у царські часи працював при земській повітовій лікарні, дід теж був костоправом. Прожив 105 років і до 90 працював. Батько Андрій Іванович не раз за гратами сидів – працювати не давали, проте і у в’язниці практикував.
Коли його востаннє арештували, то я дав клятву, що ніколи і ні під якими загрозами не зійду з обраного шляху. Перші університети я пройшов у батька. Він мав велике бажання передати мені свою науку. А я вже передаю своєму синові – Яну…
Для мене стало відкриттям, що Касьян (такий мужній і статний!) кохається в… поезії. Мало того – сам пише вірші. А їх зміст – це його глибока людська сутність:
«Так хочеться ще лікувать, творити,
Не знаючи ні втом, ні каяття.
Я – за примноження добра у світі!
За працю я! Я – за життя!»
РГ «В двух словах» №24 (690)
від 14 червня 2007 року
Алушта
[версія для друку]
[обговорити на форумі]
